Офіційний сайт ФК «Карпати» Львів

«Розмова з минулим»: Іван Буловчак

«Розмова з минулим»: Іван Буловчак

Футбольне життя часто залишає по собі багато спогадів. З однієї сторони трофеї і медалі, а з іншої – важкі наслідки професійних травм. Екс-гравець «Карпат» та вінницької «Ниви» Іван Буловчак знає про це не з чужих слів. 

У Львові вихованець закарпатського футболу повною мірою не розкрився у зірковій команді кінця 70-их. Зате своїм він став у Вінниці та увійшов до переліку легенд місцевої «Ниви». Доля розпорядилася так, що Іван Іванович завершував свою кар’єру і розпочинав вже післяфутбольне життя у сусідній Словаччині, де мешкає і нині. Втім про минуле він не забуває і з радістю намагається відтворити у пам’яті яскраві спогади: розмову з Юхимом Школьниковим, підтримку від легенд «Карпат» та унікальний вояж в Орджонікідзе. 

«Практики спілкування не маю, але українську не забув»

– Іване Івановичу, ми кілька разів переносили наше спілкування. Знаю, що причина у вас була серйозна і не дуже приємна.
– Так, я переніс вже другу операцію на коліні. Зараз пройшов певний період часу, я залишив стіни лікарні та повернувся додому. На жаль, мені не звикати. Минулого року замінював один колінний суглоб, зараз настав час це робити з іншим коліном. 

– Нині ви живете у словацькому Тренчині?
– Так, приїхав сюди догравати. Це невелике містечко, де проживає 50 тисяч мешканців. У 1990-му відіграв сезон за чернігівську «Десну» і збирався закінчувати з футболом. Спонтанно виник варіант з «Тренчином» і я ще 5 років грав у Словаччині (посміхається). А потім взагалі залишився тут назавжди.

– Очевидно, всі зв’язки з Україною ви перервали, адже знайти вас було доволі важко.
– Так, я у Львові буваю рідко і ні з ким з екс-партнерів не спілкуюся. Перебуваю на зв’язку лише із Сергієм Кравченком, колишнім футболістом «Шахтаря», який фактично мене і запросив до Словаччини, а сам повернувся додому. В Україні добре знають Сергія Сергійовича Кравченка, сина мого товариша, відомого гравця «Дніпра». Сергія-молодшого пам’ятаю ще дитиною.

– У Львові у вас живе син.
– Так, я з ним постійно спілкуюся і саме тому за більш, ніж 20 років не забув української мови. Тут взагалі не маю практики спілкування. Ще є у мене донька, яка живе в Афінах. З нею спілкуємося російською. У Словаччині зі мною живе ще одна донька і дружина. Ми познайомилися тут, вона словачка.

– Ваш син не став футболістом, хоча його хресні батьки мали безпосереднє відношення до футболу: Орест Баль, футболіст і брат Андрія, а також дружина гравця «Карпат» Ігоря Мосори. Не склалося?
– Я хотів, щоб Віталік займався футболом, але доля розпорядилася так, що він знайшов себе в іншій сфері. Думаю, зараз ні він, ні я не шкодуємо про це.

– Ви народилися у новорічну ніч – 1 січня 1959-го. Відзначаєте дві події в один день?
– Ой, у мене відразу два свята у цей день. Гості традиційно приходять до мене не на Новий рік, а трохи пізніше. Розмежовую ці два свята (посміхається). 

– Ваше рідне містечко – Великий Березний, що на Закарпатті. Це багатонаціональний населений пункт?
– Взяти до прикладу хоча б мою сім’ю – батько був словаком, а мати – українкою. Ми розмовляли мішаною мовою, «віходнярською». У Тренчині своя специфіка словацької, у Кошице своя, а у певних населених пунктах України – ще інша. У Великому Березному справді особливе населення. У часи Підкарпатської Русі десятки словацьких сімей переселили у це селище, тому там живуть багато словаків, а ще угорці та, звичайно, українці. Саме у Великому Березному я розпочинав свій шлях у футболі. Першим моїм наставником був відомий закарпатський футболіст Томаш Пфайфер. Мені б дуже хотілося приїхати і на Закарпаття, і до Львова, піти на стадіон... Пригадую, яка там була підтримка у мої часи – львівська «Дружба» завжди заповнена.


«Все розуміли з погляду Секеча»

– Ваша дорога у професійному футболі розпочалася з дублю «Карпат»?
– Спочатку була ужгородська «Говерла», в якій я грав за юнаків. Я закінчив середню школу у Великому Березному, а тоді поїхав з командою на збори в Ялту. До Львова переїхав справді рано – мені було 18. «Молодіжка» там була серйозна: Суслопаров, Батич, Саулевич. Кілька збірників грало у нашій команді. Коли тільки прийшов у «Карпати», то в основі виходили Едвард Козинкевич та Володимир Данилюк. Великі постаті в історії клубу і українського футболу. Зрештою, від них відчував дружнє ставлення. 

– У 1979-му році ви дебютуєте у «Карпатах». Особливі емоції?
– Здається, то був Ашхабад і ми перемогли «Колхозчі». У тому році наша команда була дуже сильною і практично без спротиву вийшла до вищої ліги. «Карпати» були на голову сильнішими за суперників. 

– Іштван Секеч, головний тренер тих «Карпат», в інтерв’ю зізнавався: «Команда була настільки сильною і дисциплінованою, що я міг стояти збоку і просто спостерігати за тренувальним процесом».
– Це комплімент для нас (посміхається). Не пригадую, щоб Іштван Йожефович хоч раз на нас підвищував голос. Йому було варто подивитися і ми все розуміли тільки з його погляду (посміхається). Він мав беззаперечний авторитет і у колективі панувала дисципліна. Ми обидва були із Закарпаття, хоча якогось земляцтва у нас не було. Виключно робочі відносини.

– У тих «Карпатах» виблискували Броварський, Баль, Дубровний, Родін, Щербей. Потрапити у склад разом з такими футболістами було дуже складно?
– Я ще недавно дивився на них по телевізору в селі, а тут опинився в одній команді. Це велика честь і відповідальність для мене. Я не скаржився, намагався наполегливо тренуватися і навіть тісно потоваришував з Ігорем Мосорою, а також братом Андрія Баля, Орестом.

– У тому сезоні рекордні 42 голи за сезон забив Степан Юрчишин...
– Це природжений форвард, наконечник атак і людина, яка чудово завершує старання всієї команди. Я працюю з дітьми і часто ставлю у приклад Степана – саме так має діяти форвард. Боротися за кожен м’яч, бути королем штрафного майданчика. 

– Ви швидко стали у Львові своїм?
– Тут був хороший колектив, вболівальники і місто. Я дуже хотів показати Львів своїм рідним зі Словаччини. Нам вдалося приїхати туди кілька років тому і їм дуже сподобалося. Виняток склали хіба що дороги... Загалом мені зараз було би важко у Львові жити – звик до Тренчина, маленького містечка у Словаччині (посміхається)

– «Карпати» у ваші часи мали багато екзотичних виїздів, однак всі ваші одноклубники згадують один...
– В Орджонікідзе? О, то було незабутньо. Ми виграли з рахунком 1:0, але місцеві вболівальники вирішили опротестувати рішення судді і фактично скасувати гол. З трибун почали вибігати люди. Все б нічого, якби вони були без ножів у руках... 

– Ігор Мосора розповідав, що на табло залишили рахунок 0:0, щоб не провокувати місцевих...
– Мабуть, адже мене після голу відразу замінили і я вже не бачив, що відбувається на полі. Але стадіон ми залишили не скоро, чекали, поки люди втихомиряться. 


«Всі дивувалися, звідки у Тищенка стільки енергії»

– За підсумками сезону «Карпати» вийшли до вищої ліги, однак ви там не зіграли жодного матчу...
– Я отримав травму, але таки відновився і навіть пройшов збори. У лютому 1980-го вийшов у стартовому складі на матч Кубка СРСР з «Дніпром». Та гра відбувалася у Мукачевому, ми виграли 2:1, але я дуже сильно травмував меніск. Півроку провів поза футболом. Та що там футбол! Ходити взагалі не міг і навіть думав завершувати кар’єру. 

– Як травмувалися?
– Була звичайна боротьба і я раптово відчув біль. Вибіг за лінію, коліно заморозили. Повернувся на поле і через дві хвилини наступив невдало на ногу – впав, як підкошений.

– Роком раніше «Карпати» пробилися до півфіналу турніру, де лише в додатковий час поступилися московському «Динамо». Могли вдруге в історії вийти до фіналу? 
– Пригадую, як замінив по перерві Мосору. Наприкінці зустрічі ми зрівняли рахунок, хоча не скажу, що моментів мали багато. Загалом рівна гра. Щоправда, суддя допомагав москвичам. Юрчишина так били по ногах, що арбітр давно мав показувати жовті й навіть червоні картки. Але у нього були інші плани.

– За «Карпати» ви так і не забили жодного разу, хоча потім немало відзначалися в інших командах. В чому справа?
– В основному виходив на заміну і важко було себе проявити. А ще травми... На зборах все було гаразд, забивав стабільно, але травма мене вибила надовго зі строю. Нога нормально не згиналася, відчував дискомфорт.

– У 1981-му ви стали ви стали гравцем львівського СКА, а згодом дві провідні львівські команди об’єднали.
– У новоствореному клубі я провів місяць, а згодом виник варіант з Ужгородом. Матвія Бобаля і Йосипа Микуланинця знав ще з часів юнацтва, хороші відносини у мене склалися з екс-воротарем «Карпат» Сергієм Страшненком. Вирішив, що час повертатися на Закарпаття.

– У 1983-му ви знову їдете з дому і стаєте гравцем вінницької «Ниви». Не підозрювали, що найближчі 6 років проведете у цій команді?
– Я мав сім’ю і думав про те, що варто оселитися в одному місті. В Ужгороді житловими умовами не поспішали забезпечувати, а у Вінниці сказали, що все владнають. Тим більше, там грав Ярослав Заяць, якого знав по дублю «Карпат». 

– Фактично творцем тієї «Ниви» був відомий наставник Юхим Школьников. Як з ним працювалося?
– Спочатку відносини у нас не склалися. Я мало грав, він не особливо довіряв мені. Якось сіли з ним і відверто поговорили. З того часу все змінилося – я отримав ігрову практику і відчув довіру. Практично став у Вінниці своїм. Місцеві вболівальники там хороші. Якщо грали добре, то нас на руках носили. Якщо не дуже, то отримували заслужену критику (сміється). Особливо запам’ятався 1985-й рік, коли у Кубку СРСР ми розгромили вдома «Гурію» з Ланчхуті, а потім обіграли «Металіст» 2:0. Стадіон вміщував 23 тисячі, а вболівальників було більше 25 тисяч. 

– Для майбутнього олімпійського чемпіона і легенди «Дніпра» Вадима Тищенка «Нива» стала першою професійною командою. Чим вам запам’ятався цей гравець?
– Вадик – дуже хороша людина. Завжди допомагав у будь-яких ситуаціях. Його ставлення до футболу вже тоді було професіональним. На полі завжди віддавався. Ми всі дивувалися – звідки у нього стільки енергії і бажання. Шкода, що Тищенко так рано пішов від нас.

– Ще один діамант тієї команди – Іван Вишневський з Тернопільщини. Кажуть, що Віктор Жилін знайшов цього футболіста на будівництві. Подейкують, що Іван працював на будівельному крані.
– Теж чув цю історію. Вишневський розпочинав у Вінниці задовго до мене і вже навіть встиг пограти за московський «Спартак». У «Ниві» він мав хороший старт, а згодом у його кар’єрі були «Дніпро» і «Фенербахче». 

– Іван Паламар жартував, мовляв, у Вінниці ваших часів утворилася львівська діаспора.
– Судіть самі: Іван і я грали за «Карпати», Вадим Тищенко народився на Львівщині, а згодом прийшов ще один карпатівець Іван Панчишин та Володимир Снилик. У нас взагалі колектив був класним. Додайте сюди ще Пашу Касанова і Сергія Шевченка. До того ж допомагав Школьникову екс-гравець «Карпат» Анатолій Шидловський. Це передусім хороша людина. Міг дати хорошу пораду, допомогти у психологічному плані. 

– Свою українську кар’єру ви завершували у «Десні». Сергій Тяпушкін, майбутній воротар збірної України, який навпаки тільки розпочинав свій шлях у нашій державі, зізнався: «У Чернігові я зрозумів, що таке футбол».
– Добре пам’ятаю Сергія і нашу команду. Сергія Сапронова і Віктора Рудого знав ще з Вінниці, тому в «Десні» почувався комфортно. Мені було за 30, планував завершувати з футболом, а тут виникає варіант зі Словаччиною. Орест Баль, який тоді грав у друголіговому «Гуменному» каже: «Тренчин» потребує досвідченого гравця. Не хочеш спробувати?» От я і поїхав у Словаччину.

– В останні роки у словацькому футболі команда з Тренчина не має конкурентів. Відвідуєте матчі чемпіона країни?
– Так, і результати хороші, і гра. Буваю на стадіоні не часто, але команда популярна тут, грає у Лізі чемпіонів. Власник голландець, тому вистачає легіонерів, хоча довіряють і своїм молодим гравцям, яких потім вигідно продають. До речі, це не той клуб, за який я виступав. Нинішній чемпіон – АС «Тренчин», а я грав за ТТС «Тренчин». 

– На футболі ви рідкий гість, але у Словаччині продовжуєте перебувати у футболі?
– Скоріше, опосередковано. У містечку Станковце, що знаходиться неподалік працюю з командою юнаків з четвертої ліги. Це юніори віком від 16-ти до 19-ти років. А у Тренчині викладаю в училищі фізкультуру та етику. Як бачите, зі спортом не прощаюся.


ДОВІДКА

БУЛОВЧАК Іван Іванович

• Народився 1-го січня 1959-го року у смт. Великий Березний, Закарпатської області. Вихованець закарпатського футболу. Перший тренер – Пфайфер Т.Й. Амплуа – нападник.

• Кар’єра в «Карпатах»: 1977-1981 рр. Дебютував 27-го березня 1979-го року в матчі проти ашхабадського «Колхозчі». Всього в чемпіонатах СРСР у складі «Карпат» зіграв 30 матчів.

• Переможець турніру Першої ліги союзної першості 1979 року. Майстер спорту СРСР.Півфіналіст Кубка СРСР. 

• Окрім «Карпат», грав за: СКА (Львів), «Закарпаття» (Ужгород), «Нива» (Вінниця), «Десна» (Чернігів), ТТС Тренчин (Словаччина). 

• Нині проживає у м. Тренчині (Словаччина).Викладає у місцевому училищі фізкультуру та етику, а також очолює у м. Станковце юнацьку футбольну команду. 


Автор: Любомир Кузьмяк, www.ukrfootball.ua

23 Червня 2017

Схожі новини
Спонсори